Завдання та проблемні ситуації з дисципліни "Психологія" до теми "Характер", гр.31-32 ш9

1. Чи згодні ви з думкою, що фізіологічним підгрунятм утворення характеру є динамічні стереотипи?
2. Чи можливі суперечності між змістом і формою характеру?
3. Чи можна вважати, що соціальний чинник справляє вирішальний вплив на формування характеру?
4. Чи можна погодитися з твердженням, що деякі риси характеру можуть передаватися спадково?
5. Чим пояснити, що найпвніше характер людини виявляється в складних, критичних ситуаціях?
6. Чи правомірне з погляду психології твердження: "Характер гартується в боротьбі"? Аргументуйте свою думку.

Завдання та проблемні ситуації з дисципліни "Психологія" до теми "Здібності", гр.31-32 ш9

1. Доведіть неправомірність твердження про уроджену природу здбностей.
2. Чим можна пояснити помилки в оцінюванні здібностей до певних різновидів діяльності на ранніх етапах розвитку особистості, як, наприклад, у А.Енштейна та А.Клеро - до математики, у В.Сурікова - до жиопису?
3. Що дає людині з гіршими здібностями до певної діяльності виконувати її краще, ніж людині з кращими здібностями? Які психічні якості особистості роблять це можливим?
4. Життя має багато прецендентів, коли люди, що мали добрі задатки до розвитку певних здібностей, не реалізували їх. Які причини найчастіше постають як перешкоди на шляху їх розвитку?

Завдання для самоконтолю з дисципліни "Загальна психологія" до теми "Особистість", гр. 21д

1. Чи згодні ви з думкою, що кожну людину можна назвати особистістю?
2. Що являють собою персоналізація і соціалізація особистості?
3. Назвіть компоненти структури особистості.
4. Що таке інтерес?
5. Що є фундаментальним рушієм людської активності?
6. Чи можна розуміти спрямованість людини як прояв усіх притаманних їй спонукань?

Особистість. Дисципліна "Загальна психологія", гр.21 д, спеціальність "Дошкільна освіта"

Лекція №5 (1 година)

Тема: Поняття про особистість. Психологічні ознаки та структура особистості. Спрямованість особистості.

Мета: Засвоїти поняття особистість, знати компоненти структури особистості. Вміти розрізняти поняття індивіду, індивідуальності та особистості. Навчити використовувати надані знання в педагогічній діяльності.

Вид заняття: лекція із застосуванням техніки зв’язку.

Обладнання: підручники.

Література: Елисеев О.П. Практикум по психологии личности. – Спб.: Питер, 2007.

 Максименко С.Д. Загальна психологія. – К.: Центр учбової літератури, 2008.

Платонов К.К., Голубев Г.Г.  Психология. – М.: Высшая школа, 1987. 

Тиха Г.Д. Загальна психологія. – Красноармійськ: ТОВ «Алькор», 2005.

Трофимова Н.М., Поленякина Е.В. Общая психология. Практикум. – Спб.:Питер, 2005.

Основні психологічні поняття по темі: характер, типи акцентуацій, риси характеру, форма та структура характеру.

                                           

План

1. Поняття про особистість

2.Психологічні ознаки та структура особистості

3.Історія вчення про особистість

4. Спрямованість особистості: потреби, інтереси.

Хід заняття

1.     Оргмомент.

2.     Актуалізація опорних знань:

·        Припамятайте, що таке свідомість як вища форма психіки.

·        Як розвивалася психіка в тваринному світі ?

·        Яку роль зіграли праця і мова в історичному формуванні особистості?

3.     Сприймання та засвоєння нового матеріалу:

·        Поняття про особистість, змістовні ознаки особистості– 5 хвилин;

·        Психологічні ознаки та структура особистості – 10 хвилин.

·        Спрямованість особистості: потреби, інтереси – 40 хвилин.

4.     Підсумок занять:

·        питання для закріплення матеріалу – 5 хвилин;

·        огляд запису конспектів у студентів – 5 хвилин.

5.     Домашнє завдання: підготувати відповіді на питання у підручнику (с. 149).

Література:

Максименко С.Д. Загальна психологія. – К.: Центр учбової літератури, 2008.

1.     Поняття про особистість

    Особистість — це конкретний людський індивід з індивідуально

виявленими своєрідними розумовими, емоційними, вольовими та

фізичними властивостями. Особистість виникла й розвинулася у процесі суспільно-історичного розвитку людства, у процесі роботи. Належність особистості до певного суспільства, до певної системи суспільних відносин визначає її психологічну та соціальну сутність.

Особистість — соціальна істота, суб’єкт пізнання, активний діяч суспільного розвитку. Характерними ознаками особистості є наявність у неї свідомості, виконувані нею суспільні ролі, суспільно корисна спрямованість її діяльності.

Однією з найяскравіших характеристик особистості є її індивідуальність, під якою розуміють своєрідне, неповторне поєднання таких психологічних особливостей людини, як характер, темперамент, особливості перебігу психічних процесів (сприймання, пам’яті, мислення, мовлення, почуттів, волі), особливості її мотиваційної сфери, спрямованості. Особистість завжди конкретно-історична, вона є продуктом тієї

доби і тих суспільно-економічних відносин, сучасницею та учасницею яких вона є. Вивчення особистості за суттю — це історичне дослідження процесу становлення особистості за певних соціальних умов доби, певного суспільного ладу.

2.     Структура особистості

Структуру особистості розглядають по-різному. Одні вважають, що в ній доцільно розглядати лише психологічні компоненти (пізнавальні, емоційно-вольові, спрямованість), інші виокремлюють у ній ще й біологічні аспекти (типологічні особливості нервової системи, вікові зміни в організмі, стать), які не можна ігнорувати у процесі виховання особистості. Однак протиставляти біологічне соціальному в особистості не можна. Природні аспекти та риси існують у структурі особистості як соціально зумовлені її елементи. Біологічне та соціальне у структурі особистості утворюють єдність і взаємодіють.

Людина — істота природна, але біологічне у процесі історичного розвитку під впливом соціальних умов змінилося, набуло своєрідних специфічно людських особливостей. У структурі особистості розрізняють типове та індивідуальне. Типове є тим найзагальнішим, що властиве кожній людині і характеризує

особистість узагалі: її свідомість, активність, розумові та емоційно-вольові прояви тощо, тобто те, чим одна людина схожа на інших людей. Індивідуальне — це те, що характеризує окрему людину: її фізичні та психологічні особливості, спрямованість, здібності, риси характеру тощо, тобто те, чим одна людина відрізняється від інших людей. Психолог К. Платонов у структурі особистості виокремлює чотири підструктури.

Перша підструктура — спрямованість особистості: моральні якості, установки, стосунки з іншими. Визначається суспільним буттям людини.

Друга — підструктура досвіду (знання, вміння, навички, звички). Набувається досвід у процесі навчання й виховання. Провідним у набутті досвіду є соціальний чинник. Третя — підструктура форм відображення. Вона охоплює індивідуальні особливості психічних процесів, що формуються протягом соціального життя і специфічно виявляються в пізнавальній та емоційно-вольовій діяльності людини.

Четверта підструктура — біологічно зумовлені психічні функції особистості. Об’єднує типологічні властивості особистості, статеві й вікові особливості та їх патологічні зміни, що великою мірою залежать від фізіологічних і морфологічних особливостей мозку.

Психологічна структура особистості дуже складна і багатогранна. Пізнавальна, емоційно-вольова діяльність особистості, її потреби, інтереси, ідеали та переконання, самосвідомість тощо — складові духовного життя особистості, які перебувають у складній взаємодіїі в своїй єдності становлять її “Я”, яке керує всіма аспектами внутрішнього життя та проявами його в діяльності та стосунках з іншими. Активність живих істот — один з основних і необхідних проявів життя, внутрішня спонукальна сила, спрямована на задоволення потреб організму. Проте активність людини докорінно відрізняється від активності тварин. У тварин вона є проявом інстинктивних біологічних потреб організму, а у людини провідними в її активності є свідомі й цілеспрямовані прагнення.

3.Історія вчення про особистість

Активність людини і форми її виявлення розвинулись історично й мають соціально спрямований характер. Щодо джерела активності особистості у психології існували різні погляди.

Уперше питання про активність особистості було порушене австрійським психіатром З. Фрейдом — фундатором теорії та практики психоаналізу. Основні положення цієї теорії обгрунтовують думку, що джерелом активності людини є інстинктивні спонукання, які вона має від народження і які передаються спадково. Це світ інстинктів, біологічних і фізіологічних потягів, неусвідомлюваних імпульсів, природа яких “невідома”. Засадовим стосовно його вчення є визнання пріоритету біологічного в людині. Позитивним у вченні З. Фрейда можна вважати його звертання до царини підсвідомого у психіці людини, яке істотно позначається на її життєдіяльності. Неофрейдисти, керуючись основними постулатами З. Фрейда про підсвідоме, ішли в напрямку обмеження сексуальних потягів у з’ясуванні психіки людини та пошуках нових рушійних сил людської поведінки. Неофрейдизм виходить з визнання вирішальної ролі середовища та механізмів соціального характеру. У підсвідомому місце нереалізованих сексуальних потягів посідають прагнення до влади внаслідок усвідомлення особистістю своєї неповноцінності (А. Адлер), неможливості досягти гармонії із соціальною структурою суспільства та зумовленого цим почуття самотності (Е. Фромм) тощо.

Розроблюючи проблему активності особистості, вітчизняна психологія виходить з визнання того, що джерелом активності особистості є її органічні та духовні потреби — в їжі, одязі, знаннях, праці.

Потреба — це нужда, в якій виявляється залежність людини від певних умов, необхідних їй для життя та діяльності. У потребах завжди відображуються стійкі життєво важливі залежності організму та середовища. Людські потреби розвиваються в діяльності разом з розвитком суспільних умов життя, виробництва, науково-технічним прогресом. Сам процес задоволення потреби сприяє її розвитку та відтворенню нових потреб, які неминуче породжуються різними сферами суспільного буття людей та їхньою діяльністю. Що вищий рівень цивілізованості суспільства, економічного та духовного розвитку, то багатшими й різноманітнішими є його потреби. Внутрішніми спонуками до дій стають мотиви, що є результатом усвідомлення особистістю своїх потреб і виявляються в конкретних прагненнях до їх задоволення.

Мотив — це реальне спонукання, яке змушує людину діяти у певній життєвій ситуації, за певних умов.

Поширеними мотивами людської активності є інтереси. Інтерес - це стійке, вибіркове, емоційно забарвлене прагнення особистості до життєво значущих об’єктів. Інтереси виникають на грунті потреб, але не зводяться до них. Потреба виражає необхідність, а інтерес завжди пов’язаний з особистою зацікавленістю об’єктом, із прагненням більше його пізнати, оволодіти ним. Інтерес може виявлятися в симпатії та прихильності до людини, у захопленні певною діяльністю, літературою, спортом, наукою тощо.

Жорсткими регуляторами поведінки є переконання. Переконання — це система мотивів особистості, що спонукає її діяти відповідно до власних поглядів і принципів. Підгрунтя переконань становлять знання, які для людини є істинними, незаперечними, в яких вона немає сумніву. Особливість переконань полягає в тому, що в них знання постають в єдності з почуттями, захоплюючи всю особистість.

Переконання є там, де є страждання та муки сумління, коли порушуються принципи в діях і вчинках. Сила переконань як мотивів поведінки влучно охарактеризована у відомому висловлюванні, де вони порівнюються з путами, яких людина не може розірвати, нерозірвавши свого серця. Переконання особистості можуть виявлятися в різних царинах її життя та діяльності й залежно від цього поділя-тися на моральні, інтелектуальні, естетичні та ін.

Переконання стають потужною рушійною силою за умови, що дії, які викликаються цими переконаннями, стають звичними. К. Ушинський добру звичку називав моральним капіталом, що її вкладає людина у свою нервову систему. Капітал звички від вживання зростає й надає людині можливість дедалі плідніше застосовувати свою дорогоцінну силу — силу свідомої волі, не витрачаючи своєї свідомості та волі на боротьбу з труднощами, які були вже подолані.

Важливим усвідомлюваним мотивом є ідеал. Ідеал — це образ реальної людини або створеного особистістю взірця, яким вона керується в житті протягом певного часу і який визначає програму її самовдосконалення на майбутнє. Ідеали людей формуються під впливом суспільних умов життя, у процесі навчання та виховання

Роль мотивів особистості можуть відігравати установки. Установка — це неусвідомлюваний особистістю стан готовності до діяльності, за допомогою якої людина може задовольнити ту чи іншу потребу.

Установка до різних фактів життя може виявлятися у стандартизованих судженнях, некритично засвоєних людиною під час спілкування з іншими людьми, в упередженості, виокремленні того, що має для неї важливе життєве значення. Саме тому особистість може бачити в об’єктах та явищах життя те, що вона хоче бачити, а не те, що є насправді. Установки можуть бути позитивними, якщо вони грунтуються на довірі, симпатії, схваленій громадській думці, і негативними, коли вони мають характер упередженості, необ’єктивності. Особливою формою установки є внутрішньогрупова навіюваність як неусвідомлювана думка групи.

В усвідомлюваних мотивах завжди виявляється мета діяльності особистості. Об’єкт, що може задовольнити потреби особистості, постає в її свідомості як мета. Якщо особистість ясно усвідомлює життєву мету й передбачає реальність її досягнення, то розкривається перспектива особистості. Перспектива робить дії людини впевненими, цілеспрямованими, живить їх енергією. Відсутність життєвої перспективи або її втрата можуть викликати стан фрустрації, тобто розладу планів, зневіру, безнадійність, відчай. Потрапивши в такий психологічний дискомфорт, особистість втрачає здатність до об’єктивної оцінки фактів життя, виявляє агресивність, роздратованість. Стан фрустрації може зумовлюватися завищеною самооцінкою особистості, коли вона виявляє схильність обирати у житті надто складні, непосильні для неї цілі, унаслідок чого зазнає невдач. При адекватній самооцінці людина обирає цілі, які відповідають її можливостям, і успішно їх реалізує. Самооцінка може бути заниженою, що зумовлюється невпевненістю людини у своїх можливостях, унаслідок чого вона орієнтується на вибір надто простих цілей. При заниженій самооцінці не реалізується психологічний потенціал особистості, унаслідок чого вповільнюється її розвиток і можуть закріплюватися пов’язані з цим риси.

Інтегрованим показником соціальної цінності орієнтацій особистості є її спрямованість. Спрямованість особистості — це система домінуючих цілей і мотивів її діяльності, які визначають її самоцінність і суспільну значущість. Спрямованість разом зі світоглядом є вищим регулятором поведінки і дій людини.

Важливу роль у формуванні спрямованості особистості відіграє її самосвідомість. Самосвідомість — це усвідомлювання людиною себе самої у своєму ставленні до зовнішнього світу та інших людей. Вона має багато різних форм прояву. Одна з них пов’язана з пізнавальним аспектом психічної діяльності та виявляється в самовідчутті, самоспостереженні, самооцінці, самоаналізі. Самоусвідомлення особистістю змін і процесів, що в ній відбуваються, сприяє глибшому самопізнанню, об’єктивності, критичності їх оцінки. З емоційною цариною самосвідомості пов’язані такі її прояви, як самолюбство, самовихваляння, скромність, самоприниженість, почуття власної гідності, пихатість та ін. У них у формі певних переживань відображується ставлення людини до самої себе порівняно з іншими людьми. Такі прояви самосвідомості, як стриманість, самовладання, самоконтроль, самодисципліна, ініціативність пов’язані з вольовим аспектом психічної діяльності людини. Основні форми прояву самосвідомості особистості тісно пов’язані з усіма аспектами її життя та діяльності.

Особистість як суспільна істота формується у процесі навчання, виховання, у праці та спілкуванні з іншими людьми. Разом з тим важливу роль в становленні особистості відіграють природжені особливості. Зовнішні впливи діють на особистість через її внутрішнє, природжене, раніше набуте. Тому, щоб пізнати особистість, її психологію, треба з’ясувати конкретні умови її життя, виховання, праці, особливості середовища та взаємодії з ним

Поэтическое творчество наших студентов.

Любовь - столь чудное мгновенье:
Мы можем плакать от любви,
Мы можем расставаться по хотенью,
Но ведь от этого мы больше всех ранимы, - 
Ты пойми... 
Ведь помнишь, мой любезный друг,
Как мы у озера сидели, 
Журчание воды вокруг,
И птицы сладко пели трели.
Но вдруг всё быстро потемнело:
Взмахнув своей клюкой умело,
Неспешно мимо нас в одеждах темных
Прошла старуха шагом утомленным;
Она на нас смятенье навела,
И, прикоснувшись к нашим бьющимся сердцам,
Как-будто наши души развела.
Прошла любовь - и счастье с ним.
Перед глазами та же самая картина:
Сидит у озера она,
А где-то вдалеке  живёт любимый.
                                       Дарья Яковенко, гр. 11ш9 

Модульний контоль з предмету "Вступ до спеціальності" (модуль 1) /З.М. 1,2,3,4/

1 варіант

1. Схарактеризувати основні вимоги до вчителя національної школи.
2. Розкрити особливості самостійної роботи студентів в умовах впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу (КМСОНП).
3. Обгрунтуйте свою думку стосовно судження: 

"Майстерність вихователя не є якимось особливим мистецтвом, що вимагає таланту, але це спеціальність, якої треба навчатись"
                                                                   ( А.С. Макаренко)

2 варіант

1. Визначити якості особистості студента, що небажані для педагогічної професії.
2. Розкрити специфіку кредитно-модульної истеми оргнізації навчального процесу (КМСОНП).
3. Обгрунтуйте свою думку стосовно судження:

"Вчитель у вчителеві живе лише до тих пір, поки він вчиться"
                                                                            (К. Ушинський)

Модульний контроль (модуль 5) /З.М. 14,15,16/ з предмету "Психологія"

1 варіант
                                                                                                         

1. Поясніть, як може позначитися темперамент на формуванні рис особистості молодшого школяра.
2. Схарактеризуйте основні етапи формування характеру дитини.
3. Розвяжіть психолого-педагогічну задачу та обгрунтуйте свою відповідь:

Чи вважаєте ви, що є певні властивості людини, без яких немождивий розвиток спеціальних здібностей?

2 варіант  

1.  Поясніть, як вчителю треба враховувати особливості темпераменту учнів початкової школи в процесі навчання.
2. Розкрийте психологічні умови формування сильного характеру в молодших школярів.
3. Розвяжіть психолого-педагогічну задачу та обгрунтуйте свою відповідь:

Чому не можна розглядати високий рівень розвитку знань, умінь і навичок особистості як найважливіший показник її здібностей?




                                                                                                                                                                                                                    

Предмет вікової психології для спеціальностей 5. 01010201 "Початкова освіта" з дисципліни "Психологія", сп. 5. 01010101 "Дошкільна освіта" з дисципліни "Дитяча психологія"

Предмет вікової психології як науки

Окремою галуззю психологічної науки є вікова психологія зі своїм специфічним предметом досліджень (нагадаємо, що під предметом науки розуміють той бік дійсності, який вивчається цією наукою). Предмет вікової психології - вікова динаміка психіки людини.

Теоретичні концепції вікової психології

У стародавніх суспільствах вікової відмінності між індивідами прямо збігаються з відмінностями соціальними. Вікові групи, об’єднуючи людей, передусім чоловіків, стають основним механізмом їх соціалізації. При цьому кожна група виконує власні, властиві лише їй соціальні групи. У феодальному суспільстві, наприклад, соціалізація забезпечується через безпосереднє залучення підлітків та юнаків до діяльності дорослих (зброєносці у воїнів, допомога ремісникам, участь у селянському господарюванні тощо).

Ж. - Ж. Руссо першим звернув увагу на те значення, яке відіграє цей період (“друге народження”, “народження у життя”) в житті людини, підкресливши його визначальну особливість - розвиток самосвідомості.

На основі вивчення етнографічних матеріалів Д. Ельконін показав, що на ранніх етапах людського суспільства, коли основним способом добування їжі було збирання, дитину дуже рано залучили до праці дорослих для практичного опанування способів добування їжі і використання примітивних знарядь для збивання плодів і викопування їстівних коренів. За таких умов не було ані необхідності, ані можливостей для спеціальної стадії підготовки дітей до майбутньої трудової діяльності.

Історично поняття дитинства пов’язане не з біологічним станом незрілості, а з певним соціальним статусом, притаманним цьому періоду в житті людини, з колом прав і обов’язків, з набором доступних видів і форм діяльності.

Дитинство охоплює період, коли дитину не можна безпосередньо включити в систему суспільного відтворення, адже потрібні спеціальні зусилля для того, щоб вона оволоділа складними для її віку знаряддями праці. Отже природне включення дітей у спільну з дорослими продуктивну працю відсувається.

Згодом було запропоновано багато різноманітних теорій щодо сутності та особливостей вікового розвитку людини. Як влучно зауважив Л. Виготський, загальних теорій у віковій психології більше, ніж твердо встановлених фактів.

Проблеми вікового розвитку в зарубіжній психології. Біогенетичні теорії наголошували передусім на значенні біологічних детермінант, вважаючи саме їх відповідальними за розвиток соціально-психологічних властивостей особистості.

Назвемо серед них насамперед теорію Ст. Холла, який основним законом психології розвитку вважав біогенетичний “закон рекапітуляції”, відповідно до якого індивідуальний розвиток (онтогенез) повторює найважливіші стадії еволюційного розвитку (філогенезу).

Немовля відтворює тваринну фазу розвитку людства, дитинство відповідає періоду, коли основними заняттями людини були полювання та рибальство. Передпідлітковий вік (8-12 років) відповідає початку цивілізації, а юність, охоплюючи період початку статевого дозрівання (12-13 років) до початку дорослості (22-25 років), аналогічна епосі романтизму.

Родоначальники “конституційної психології” (Е. Кречмер, Е. Йєнш), в якій робиться спроба побудувати типологію особистості на основі певних біологічних факторів, зокрема будову тіла, висунули теорію про існування взаємозв’язку між фізичним типом людини та особливостями її розвитку.

Ідею Кречмера про можливість співвіднести кожну людину з шкалою, на одному полюсі якої будуть циклоїди (легке збуджені, безпосередні, з вкрай нестійким настроєм), а на іншому - шизоїди (замкнуті, неконтактні, емоційно скуті), К. Конрад запропонував використовувати і для вікових стадій розвитку. Так, передпідлітковий вік пропонується вважати переважно циклоїдним, а юність - шизоїдною.

В окремих біогенетичних теоріях визнання органічного характеру процес розвитку поєднується з урахуванням деяких інших чинників. Так, А. Газелл вважає “ріст” і “розвиток” синонімами, які позначають процес прогресивної диференціації та інтеграції способів поведінки людини. Погоджуючись з власне фактом культурних впливів, Газелл наголошує, що вони е можуть пересилити вплив дозрівання. За Газеллом, “культура модулює і каналізує, але не породжує етапів і тенденцій розвитку”.

Антиподом біогенетичних концепцій є, зокрема персонологічні (особистісні) теорії, згідно з якими внутрішній світ людини в принципі не можна зводити до суто біологічних чи соціальних детермінант (Е. Шпрангер, Ш. Бюлер та ін.).

Гештальтпсихологія (К. Левін) розглядає поведінку людини як функцію особистості та найближчого їй середовища (єдність усіх особистісних та середовищних компонентів розуміється як життєвий або психологічний простір). Віковий розвиток пов’язаний передусім з розширенням життєвого простору особистості, кола її спілкування, групової незалежності тощо.

Так, специфічній поведінки підлітків (юнаків) зумовлена маргінальністю (перехідним характером) їхнього становища. Підлітки повністю не належать ні до дитячого, ні до дорослого світу, що й породжує внутрішні суперечності, невизначеність рівня домагань, підвищену сором’язливість і одночасову агресивність, схильність займати категоричні позиції та ін.

У когнітивній моделі Ж. Піаже увага зосереджується на розвитку пізнавальних процесів, а розвиток емоційно-мотиваційної сфери залишається в тіні. Соціальний світ при цьому служить в основному лише тлом розумового розвитку, а розумові операції розглядаються, по суті, поза їх зв’язком з предметом діяльності дитини, характером її спілкування тощо.

На думку Піаже, важливо не прискорювати зміну стадій розвитку, а створювати на кожній стадії належні умови для розвитку всіх сторін інтелекту.

Окремо слід запинитися на епігенетичній концепції розвитку особистості                 Е. Еріксона. В розвитку людини Еріксон вирізняє самотичну сторону (предмет вивчення біології),  розвиток свідомого “Я” (сфера інтересів психолога) і соціальний розвиток, який має вивчатися суспільними науками.

Основний закон розвитку - “епігенетичний принцип”, відповідно до якого на кожному новому етапі виникають явища і властивості, яких не було раніше. Перехід до нової фази розвитку відбувається у формі “нормативної кризи”, яка відображає природні труднощі і суперечності росту. Такий перехід стає можливим лише на основі “зняття” основної суперечності попередньої фази, інакше ця суперечність неминуче проявиться пізніше.

Життєвий цикл людини складається, за Еріксоном, з восьми фаз, кожна з яких має свої специфічні завдання і може завершуватися сприятливо (або ж навпаки) для подальшого розвитку.

Розвиток людини залежить від спільної дії вроджених і середовищних факторів. Дорослі і діти при цьому взаємозалежні у задоволенні своїх різноспрямованих потреб. Так, якщо дитина потребує емоційного тепла і комфорту, батьки відчувають потребу турбуватись і опікуватись дітьми, що й визначає очікуваний результат виховання.

Оскільки кожне суспільство по-своєму здійснює соціалізацію підростаючого покоління, то при збереженні універсального характеру загальної послідовності і найважливіших завдань основних фаз розвитку типові способи їх вирішення специфічні для різних суспільств.

На завершення огляду теоретичних підходів зарубіжної психології до осмислення проблематики вікового розвитку людини наведемо основні висновки, зроблені                Л. Шерродом, О. Брімом і Р. Лернером внаслідок узагальнення даних досліджень у цій галузі:

·              індивідуальний розвиток є процесом принципово багатозначним, що містить у собі можливість різних варіантів, а не обов’язково веде до одного й того самого кінцевого стану;

·              розвиток людини не обмежується якимось певним періодом; пластичність, здатність до змін зберігається, хоч і неоднаковою мірою, протягом усього людського життя;

·              індивідуальний розвиток у різних сферах життєдіяльності людини залежить від багатьох чинників, які не можна звести до якоїсь єдиної системи впливів;

·              людина є не лише продуктом, а й суб’єктом, творцем власного розвитку.

Вітчизняна психологія про віковий розвиток людини. В основі вітчизняної традиції аналізу проблематики вікової психології лежить теорія розвитку вищих психічних функцій (Л. Виготський). Відповідно до сформульованого Виготським генетичного закону розвитку кожна психічна функція з’являється спочатку в соціальному плані як реальні стосунки між людьми, і лише потім - у психологічному. Однаковою мірою це стосується і довільної уваги, і логічної пам’яті, і утворення понять, і розвитку волі.

Іншими словами, усі вищі психічні функції були свого часу зовнішніми, оскільки виступали функціями взаємовідносин людей до того, як стали внутрішніми, власне психічними функціями людини.

Становлення людини як індивіда та особистості, за Виготським, передбачає діалектичну взаємодію двох відносин автономних, але нерозривно взаємопов’язаних рядів розвитку - природного і соціального. Для кожного віку властива своя специфічна соціальна ситуація розвитку, тобто певне співвідношення умов соціального середовища і внутрішніх умов формування особистості. Така взаємодія зовнішніх і внутрішніх факторів зумовлює типові психологічні особливості, притаманні людям певного віку. Досягнувши певного віку, дитина, незалежно від особливостей її індивідуального становища і тим самим у систему об’єктивних умов, які й визначають характер її життя та діяльності на цьому етапі. Відповідати цим умовам для дитини життєво важливо, оскільки саме від цього залежить її емоційне благополуччя.

Характер такого становища визначається, з одного боку, об’єктивними потребами суспільства, з іншого - існуючими у цьому суспільстві уявленнями про вікові можливості дитини та ідеал її розвитку. Конкретизується це становище для кожного вікового етапу розвитку в особливих з оточуючими людьми, в особливій провідній діяльності, у певній системі прав і обов’язків тощо.

Ідеї Л.Виготського а основу теоретичних уявлень психології розвитку, запропонованих вітчизняними вченими (Л. Божович, В. Давидовим, Г. Костюком,          О. Леонтьєвим, С.Максименком, Д. Ельконіним та ін.), про що йтиметься в наступних розділах.