Предмет вікової психології як науки
Окремою галуззю психологічної науки є вікова психологія зі своїм специфічним предметом досліджень (нагадаємо, що під предметом науки розуміють той бік дійсності, який вивчається цією наукою). Предмет вікової психології - вікова динаміка психіки людини.
Теоретичні концепції вікової психології
У стародавніх суспільствах вікової відмінності між індивідами прямо збігаються з відмінностями соціальними. Вікові групи, об’єднуючи людей, передусім чоловіків, стають основним механізмом їх соціалізації. При цьому кожна група виконує власні, властиві лише їй соціальні групи. У феодальному суспільстві, наприклад, соціалізація забезпечується через безпосереднє залучення підлітків та юнаків до діяльності дорослих (зброєносці у воїнів, допомога ремісникам, участь у селянському господарюванні тощо).
Ж. - Ж. Руссо першим звернув увагу на те значення, яке відіграє цей період (“друге народження”, “народження у життя”) в житті людини, підкресливши його визначальну особливість - розвиток самосвідомості.
На основі вивчення етнографічних матеріалів Д. Ельконін показав, що на ранніх етапах людського суспільства, коли основним способом добування їжі було збирання, дитину дуже рано залучили до праці дорослих для практичного опанування способів добування їжі і використання примітивних знарядь для збивання плодів і викопування їстівних коренів. За таких умов не було ані необхідності, ані можливостей для спеціальної стадії підготовки дітей до майбутньої трудової діяльності.
Історично поняття дитинства пов’язане не з біологічним станом незрілості, а з певним соціальним статусом, притаманним цьому періоду в житті людини, з колом прав і обов’язків, з набором доступних видів і форм діяльності.
Дитинство охоплює період, коли дитину не можна безпосередньо включити в систему суспільного відтворення, адже потрібні спеціальні зусилля для того, щоб вона оволоділа складними для її віку знаряддями праці. Отже природне включення дітей у спільну з дорослими продуктивну працю відсувається.
Згодом було запропоновано багато різноманітних теорій щодо сутності та особливостей вікового розвитку людини. Як влучно зауважив Л. Виготський, загальних теорій у віковій психології більше, ніж твердо встановлених фактів.
Проблеми вікового розвитку в зарубіжній психології. Біогенетичні теорії наголошували передусім на значенні біологічних детермінант, вважаючи саме їх відповідальними за розвиток соціально-психологічних властивостей особистості.
Назвемо серед них насамперед теорію Ст. Холла, який основним законом психології розвитку вважав біогенетичний “закон рекапітуляції”, відповідно до якого індивідуальний розвиток (онтогенез) повторює найважливіші стадії еволюційного розвитку (філогенезу).
Немовля відтворює тваринну фазу розвитку людства, дитинство відповідає періоду, коли основними заняттями людини були полювання та рибальство. Передпідлітковий вік (8-12 років) відповідає початку цивілізації, а юність, охоплюючи період початку статевого дозрівання (12-13 років) до початку дорослості (22-25 років), аналогічна епосі романтизму.
Родоначальники “конституційної психології” (Е. Кречмер, Е. Йєнш), в якій робиться спроба побудувати типологію особистості на основі певних біологічних факторів, зокрема будову тіла, висунули теорію про існування взаємозв’язку між фізичним типом людини та особливостями її розвитку.
Ідею Кречмера про можливість співвіднести кожну людину з шкалою, на одному полюсі якої будуть циклоїди (легке збуджені, безпосередні, з вкрай нестійким настроєм), а на іншому - шизоїди (замкнуті, неконтактні, емоційно скуті), К. Конрад запропонував використовувати і для вікових стадій розвитку. Так, передпідлітковий вік пропонується вважати переважно циклоїдним, а юність - шизоїдною.
В окремих біогенетичних теоріях визнання органічного характеру процес розвитку поєднується з урахуванням деяких інших чинників. Так, А. Газелл вважає “ріст” і “розвиток” синонімами, які позначають процес прогресивної диференціації та інтеграції способів поведінки людини. Погоджуючись з власне фактом культурних впливів, Газелл наголошує, що вони е можуть пересилити вплив дозрівання. За Газеллом, “культура модулює і каналізує, але не породжує етапів і тенденцій розвитку”.
Антиподом біогенетичних концепцій є, зокрема персонологічні (особистісні) теорії, згідно з якими внутрішній світ людини в принципі не можна зводити до суто біологічних чи соціальних детермінант (Е. Шпрангер, Ш. Бюлер та ін.).
Гештальтпсихологія (К. Левін) розглядає поведінку людини як функцію особистості та найближчого їй середовища (єдність усіх особистісних та середовищних компонентів розуміється як життєвий або психологічний простір). Віковий розвиток пов’язаний передусім з розширенням життєвого простору особистості, кола її спілкування, групової незалежності тощо.
Так, специфічній поведінки підлітків (юнаків) зумовлена маргінальністю (перехідним характером) їхнього становища. Підлітки повністю не належать ні до дитячого, ні до дорослого світу, що й породжує внутрішні суперечності, невизначеність рівня домагань, підвищену сором’язливість і одночасову агресивність, схильність займати категоричні позиції та ін.
У когнітивній моделі Ж. Піаже увага зосереджується на розвитку пізнавальних процесів, а розвиток емоційно-мотиваційної сфери залишається в тіні. Соціальний світ при цьому служить в основному лише тлом розумового розвитку, а розумові операції розглядаються, по суті, поза їх зв’язком з предметом діяльності дитини, характером її спілкування тощо.
На думку Піаже, важливо не прискорювати зміну стадій розвитку, а створювати на кожній стадії належні умови для розвитку всіх сторін інтелекту.
Окремо слід запинитися на епігенетичній концепції розвитку особистості Е. Еріксона. В розвитку людини Еріксон вирізняє самотичну сторону (предмет вивчення біології), розвиток свідомого “Я” (сфера інтересів психолога) і соціальний розвиток, який має вивчатися суспільними науками.
Основний закон розвитку - “епігенетичний принцип”, відповідно до якого на кожному новому етапі виникають явища і властивості, яких не було раніше. Перехід до нової фази розвитку відбувається у формі “нормативної кризи”, яка відображає природні труднощі і суперечності росту. Такий перехід стає можливим лише на основі “зняття” основної суперечності попередньої фази, інакше ця суперечність неминуче проявиться пізніше.
Життєвий цикл людини складається, за Еріксоном, з восьми фаз, кожна з яких має свої специфічні завдання і може завершуватися сприятливо (або ж навпаки) для подальшого розвитку.
Розвиток людини залежить від спільної дії вроджених і середовищних факторів. Дорослі і діти при цьому взаємозалежні у задоволенні своїх різноспрямованих потреб. Так, якщо дитина потребує емоційного тепла і комфорту, батьки відчувають потребу турбуватись і опікуватись дітьми, що й визначає очікуваний результат виховання.
Оскільки кожне суспільство по-своєму здійснює соціалізацію підростаючого покоління, то при збереженні універсального характеру загальної послідовності і найважливіших завдань основних фаз розвитку типові способи їх вирішення специфічні для різних суспільств.
На завершення огляду теоретичних підходів зарубіжної психології до осмислення проблематики вікового розвитку людини наведемо основні висновки, зроблені Л. Шерродом, О. Брімом і Р. Лернером внаслідок узагальнення даних досліджень у цій галузі:
· індивідуальний розвиток є процесом принципово багатозначним, що містить у собі можливість різних варіантів, а не обов’язково веде до одного й того самого кінцевого стану;
· розвиток людини не обмежується якимось певним періодом; пластичність, здатність до змін зберігається, хоч і неоднаковою мірою, протягом усього людського життя;
· індивідуальний розвиток у різних сферах життєдіяльності людини залежить від багатьох чинників, які не можна звести до якоїсь єдиної системи впливів;
· людина є не лише продуктом, а й суб’єктом, творцем власного розвитку.
Вітчизняна психологія про віковий розвиток людини. В основі вітчизняної традиції аналізу проблематики вікової психології лежить теорія розвитку вищих психічних функцій (Л. Виготський). Відповідно до сформульованого Виготським генетичного закону розвитку кожна психічна функція з’являється спочатку в соціальному плані як реальні стосунки між людьми, і лише потім - у психологічному. Однаковою мірою це стосується і довільної уваги, і логічної пам’яті, і утворення понять, і розвитку волі.
Іншими словами, усі вищі психічні функції були свого часу зовнішніми, оскільки виступали функціями взаємовідносин людей до того, як стали внутрішніми, власне психічними функціями людини.
Становлення людини як індивіда та особистості, за Виготським, передбачає діалектичну взаємодію двох відносин автономних, але нерозривно взаємопов’язаних рядів розвитку - природного і соціального. Для кожного віку властива своя специфічна соціальна ситуація розвитку, тобто певне співвідношення умов соціального середовища і внутрішніх умов формування особистості. Така взаємодія зовнішніх і внутрішніх факторів зумовлює типові психологічні особливості, притаманні людям певного віку. Досягнувши певного віку, дитина, незалежно від особливостей її індивідуального становища і тим самим у систему об’єктивних умов, які й визначають характер її життя та діяльності на цьому етапі. Відповідати цим умовам для дитини життєво важливо, оскільки саме від цього залежить її емоційне благополуччя.
Характер такого становища визначається, з одного боку, об’єктивними потребами суспільства, з іншого - існуючими у цьому суспільстві уявленнями про вікові можливості дитини та ідеал її розвитку. Конкретизується це становище для кожного вікового етапу розвитку в особливих з оточуючими людьми, в особливій провідній діяльності, у певній системі прав і обов’язків тощо.
Ідеї Л.Виготського а основу теоретичних уявлень психології розвитку, запропонованих вітчизняними вченими (Л. Божович, В. Давидовим, Г. Костюком, О. Леонтьєвим, С.Максименком, Д. Ельконіним та ін.), про що йтиметься в наступних розділах.
Комментариев нет:
Отправить комментарий